Літературно-мистецька студія: тема весни та кохання
Зовсім недавно у ТІСІТі проходив тиждень соціального управління, в ході якого було започаткована літературно мистецька студія, яка відбувалась у студентському кафе і на якій студенти нашого вузу представляли свої таланти, свої творчі роботи.
Це були художні твори, вірші та проза, пісні під супровід гітари, виставка з фотографіями. Участь брали студенти з І по ІІІ курс, і вечір був присвячений темі весни і кохання.
Ідея сподобалась усім, тому вирішили впровадити таку подію у режим студентського життя. 28 травня вдруге відбулось засідання літературно мистецької студії, яке було присвячене темі матері і літу. Зачитували вірші про матір, літо, місто, показували художні твори, захоплення фотографіями (на яких було зображено літо у Тернополі).
Активну участь у організацій та проведенні літературно-мистецької студії беруть студенти:
Гречна Оксана ЕП-21, Лаврушко Олена СР-11, Крáвчина Наталя СР-11, Єрмолаєва Ніна ЕП-21, Яцкевич Олена МЕ-21, Облудник Юля СР-41, Фасенко Андрій МЕ-31, Сорокін Борис СР-31, Жизломірська Ірина СР-31, Бердей Ірина СР-21, Каськів Марія МЕ-11, Гарасимів Аліна МЕ-11
Дехто з авторів передає свої твори для розміщення на сайті інституту, їх ви зможете прочитати у розділі Студентське життя -> Студентська творчість
На фото, автори зачитують свої твори та презентують доробки в ході засідання літературно-мистецької студії, присвяченого дню матері.
Фотогалерея події
Художні твори, зачитані в рамках першого засідання літературно-мистецької студії ТІСІТ
А доля в нас так часто нещаслива.
Кому повірити? Кого кохати?
А може просто нам на все начхати?
Для чого жити, коли все так несправедливо?
Просто так? – Тоді це не важливо.
Нічого в нас нема, розбиті мрії,
І не повернути втрачені надії.
Де вічне щастя нам знайти
І щоб страждання нам не знати?
А не має просто раю на землі,
Тому доводиться страждати.
Чому нитка щастя така тонка?
Ледь сильніше торкнешся – і його вже нема.
Я своє щастя з ніжністю плекала,
Та щось упустила, і не вберегла…
Автор: Гречна Оксана
* * *
У твоє життя я ввійшла сміливо,
Як перше весняне сонячне проміння.
Та чомусь у житті все так несправедливо,
Запізно збираєм нами розкидане каміння.
Своє кохання тобі до краплі віддала,
Взамін нічого не просила.
З тобою зараз ця любов моя,
Вона ж мене саму лишила.
Із серця мого вже весна пішла,
Весела, ніжна і квітуча,
Осінь у душі залишила дощі,
А я досі пишу вірші тобі.
Байдуже, як дальше маю жити,
І тут нема кого винити.
Така вже доля – ось відповідь,
А щастя пролетіло мимохідь.
Моє кохання відійшло в минуле,
Моє кохання снігом замело.
Воно, як літо, швидко промайнуло,
Але я вдячна долі, що воно було.
І я, буває, плачу ще ночами,
І серце іноді тепер іще болить
За тим, що сталось і не сталось поміж нами,
За кожну пережиту разом мить.
Твоє кохання – його більш не повернути,
Не торкнешся більше серця струн.
Як можна враз усе забути?
Біль не глушить навіть залізничний шум.
Щоночі ти приходиш в мої сни,
Щоночі я чекаю тої миті,
Щоб знов побути в гостях у весни,
Де наші зустрічі любов'ю оповиті.
Сумую тяжко, та своєї туги
Не дам ніколи я тобі відчути.
Ти не дізнаєшся, як душа моя кричить,
Не скажу тобі я, як серденько болить.
Автор: Гречна Оксана
* * *
Перетнулись наші дороги лиш на мить,
А серденько досі моє болить.
Твій погляд – раптом вогонь,
Усе загорілось аж до самих скронь.
Я любила тобі казати «люблю»,
Як дарував ти ніжність свою,
Коли ніжно мене пригортав,
І на вушко «кохаю» ти шепотів.
Як у серці запалив ти весну,
Я була, здається, в маленькому раю.
Ти – найкраще в моєму житті,
Як жити без тебе мені я не знаю.
Без тебе моє життя стало пустим,
Від нас з тобою залишився лиш дим.
І сльози моє серце обмивають,
Все…мої мрії мене покидають.
На небесах за нас все вирішено,
І нікому свою долю знати не дано,
Я лиш прошу щоби з тобою бути,
Та доля моя цього ніяк не хоче чути.
Лиш за одну єдину мить
Я втратила надію жить.
Розбились мої мрії як кришталь,
І з життя упала рожева вуаль.
Заради чого дальше жити?
Коли не в силі більше покохати.
Де отрути віднайти для забуття?
О ні! Це гріх, й назад не буде вороття.
Ти ж не знаєш, як серденько болить,
Коли сльози по щоках спускаються.
Воно од болю у грудях кричить,
Проміння радості душі не торкаються…
Автор: Гречна Оксана
* * *
Ніч міська за вікном, десь кричать поїзда,
Протинає той крик мої мрії.
І на склі наче відблиск в душі
Свічки вогонь пломеніє.
У кімнаті одна з прибоями дум
П'ю спогади крізь заплющені очі.
За вікном дому наближається шум –
То штучні вогні темної ночі.
Душа рветься далеко, б'ється у скло
І крилами сміло тріпоче,
Мов нагадує серцю про рідне місто
Голубої тернопільської ночі.
В небі зорі світяться ясно,
І горять, і тремтять наді мною.
Я для них відчинила вікно,
Крізь яке на відстані з тобою говорю.
Я згадую той запах весняних дерев,
І бродив місяць, як привид, над нами.
Ти ніжні слова шепотів,
Які медом на серце лягали.
Ми іще молоді, в жилах кров як вино,
Ми майбутнім повинні ще жити.
Для нас із тобою відкрите вікно,
Все у наших руках, час діяти й творити.
Автор: Гречна Оксана
Осінь… Вітер танцює з листям, і їм підспівує рясний дощ, який враз зупинився, з’явилось сонце з-за хмари й з висоти спостерігало за цим дивовижним вальсом.
Любов ішла серед золотих беріз, які всипали її волосся своїм листям і шелестіло під ногами. Юна дівчина на зустріч йшла з ніким, задумалась й на мить забула, що поруч пульсує життя. Зупинилась…Сіла на лавку і спостерігала за усім, що відбува-лось навколо неї: ходили люди в зад й вперед, метушливо бігали у справах, кожен думав про свої буденні справи. Любов бачила їхні обличчя: одні веселі, інші – похмурі, байдужі; в одних очі сміялись і плакали, іншим – відкривали світ, ще такий великий і цікавий. Попри лавочку, на якій сиділа Любов, проходила молода пара і голосно сперечалась.
– Чому ти мені не віриш? – запитала дівчина у хлопця.
– Бо твої вчинки піддаються моїм сумнівам, – відповів той.
– Я вільна дівчина, не твоя дружина!
– Та це не означає, що треба з усіма фліртувати! А як же єдина любов? – запитав хлопець.
Пролунав сміх дівчини.
– Он як! Я так помилився, прощавай! – і юнак засмучений, з образою на серці пос-пішив залишити її.
Та дівчина ще деякий час простояла, дивлячись йому услід, обернулась до Любові, наче відчувала, що та спостерігала за ними, посміхнулась і пішла. Любов задума-лась…Вона стала свідком однієї із людських доль, які розійшлись, і, можливо, наза-вжди. І стало лячно, що люди перестали вірити в любов, а вона так гордилась, що носить її ім’я, а колись, і сама її пізнає, щиро й віддано покохає, отримає взаємність.
– «А якщо це справді видумка? Ні! Ні! Кохання існує, я вірю!», – говорила до себе подумки Любов.
Змерзнувши трішки, вона продовжувала насолоджувалась затишком осіннього дня серед парку. Раптом ззаду хтось її зупинив.
– Ой! – ледь вигукнула Любов.
– Пробачте, що налякав, не скажете, яка година, а то мій зупинився?
Любов дивилась на незнайомця, якого бачила годину тому, коли той посварився із дівчиною.
- Без десяти хвилин третя.
– Дякую…а у вас не знайдеться закурити?
– Вибачте, але ні.
– Не курите, нажаль, для мене, – говорив хлопець.
– Не курю, і вам не рекомендую.
Незнайомець посміхнувся.
– Я знаю, та мені це зараз потрібно.
– Ви впевнені, що саме це вам так необхідно? – запитала Любов.
Обидвоє й не помітили, як уже йшли і спілкуватись.
– До речі, ми так і не познайомились, я Сергій.
Любов подивилась на нього, і на якусь мить хотілось сказати інше ім’я, адже її справжнє нагадає йому про біль, проте сумління не дозволяло їй це зробити.
– Любов, - промовила вона тихо.
– Що? – ледь розчаровано перепитав Сергій.
– Звати мене Любов.
Сергій ледь засміявся.
– Пробачте, просто… просто асоціація відбулась…
– Із словом кохання? – доповнила Любов.
– Ні…це…не важливо, – меланхолічно відповів Сергій.
Дивно, адже двоє людей ішли, розмовляли, вперше зустрівши один одного, гово-рили відверто. Інколи, незнайомій людині легше вилити душу, просто бути самим собою. Вони вийшли із парку.
– Ну от, прогулялись, поговорили, зараз розбіжимося і ніколи наші дороги більше не переплетуться, забудемо один про одного, – промовила Любов. – Було приємно з вами познайомитись. І не хвилюйтесь, все буде гаразд.
– Дякую, що вислухали мою сповідь, справді легше стало, дякую, – відповів Сергій.
Любов у відповідь лиш вдячно посміхнулась і їхні дороги розійшлись… Ішовши додому, вона аналізувала у думках зустріч з людиною, яка відбулась випадково. Чи ні? Кажуть, що випадковостей не буває, що все іде закономірно. Але як тоді зрозу-міти цю закономірність? Навіщо, отак зустріти, і знову назавжди втратити? Любов не могла знайти для себе відповіді… Раптом вона почула позаду, як хтось швидко наближався.
– Зажди! – почула Любов голос, обернулась, побачила Сергія. – Я не знаю, що роблю, а точніше, чи правильно це, але я не можу отак тебе відпустити. Адже на мить мені здалось, що ти перевернула усе моє життя ще навіть не ввійшовши у ньо-го. Я хочу прочитати й зрозуміти цей знак долі.
Любов дивилась на Сергія карими очима, ніжно посміхнулась і подумки подякувала теплій осені, небу, сонцю за новий етап у її житті, за те, що не дали померти світлим сподіванням і мріям…
Автор: Гречна Оксана
* * *
Життя… Що ми знаємо про життя? Нічого… Скільки б ми не жили на цьому світі, з кожним днем бачимо його по-іншому, і стає все страшніше. Часто у нас з’являється бажання заснути, і прокинутись в іншому світі, де завжди затишно, не має страж-дань, болю, сліз і неправди. Та нажаль це бажання наше не здійсненне. Чому все так? Відповідь ми почуємо аж від самого Господа Бога, коли він покличе нас у свій рай, який ще треба заслужити, пройти крізь жахливий, брудний земний світ. Важка дорога, кам’яниста і гірниста. Де стільки сил у собі віднайти щоб цей шлях пройти?
Мені любов давала сили, давала наснагу до життя, його солодкі миті. Кожен день був наче свято, і труднощів не бачила, тому що долала їх без великого зусилля. Ішла по вулиці завжди на зустріч сонцю, навіть, якщо воно було за хмарами.
Але…Так миттєво пройшла його любов, і не стали ми єдиним і одне єдине слово розрушило все, розбило мрії, надії. Одна єдина мить убила жагу до життя і уже нічо-го нема лиш пустка одна. Не хочеться дальше жити, бо не має сенсу. Заради кого? Заради чого? Адже у тебе нічого нема, нічого…
А серце моє так потребує тебе, так б’ється, коли бачить тебе, так прагне до тебе, відчути твою ласку, голос, посмішку. Та все даремно… Поїзд, на якому було наше щастя більше не повернеться, ми не зуміли придбати на нього квитки, усе пройшло… розтало як перший сніг…
Автор: Гречна Оксана
Розміщені художні твори є інтелектуальною власністю авторів, будь-яке копіювання чи передрук можливі за їх згоди